Діалог з Катериною Крутій і Наталією Гавриш вела Ірина Стеценко
Автори: ми маємо висловити не лише свою позицію щодо ситуації, у якій багато хто сьогодні опинився, і підтримати вихователів і батьків, яким складно визначитися, як розмовляти з дітьми про війну: чи взагалі потрібно про це говорити, якщо так, то, які надавати оцінки, як заспокоїти і допомогти дитині відчути впевненість, що світ не рушиться, що завтра обов’язково прийде.
Кореспондент:. Тема війни не була актуальною доволі довго. Так, сьогодні Україна переживає не найкращі часи. Проте, можливо, не треба все драматизувати. Чому ви вирішили, що настав той самий момент, коли є смисл говорити з дітьми про це?
Н.Г. Так, нам випало жити у складний час. Я не знаю, хто сьогодні готовий правильно розставити акценти, надати об’єктивну оцінку всьому, що відбувається. Можливо, все стане більш зрозумілим через роки і десятиліття. А поки що багато хто з нас, українців, знаходиться далеко не в позитивному стані, без впевненості в завтрашньому дні, відчуває свою безпорадність, незахищеність себе і своєї родини, переживає бурю страстей і найгостріших емоційних хвиль. Ще гірше тим, хто не день і не тиждень живе в ситуації справжньої війни або майже війни. Маю на увазі мешканців сходу України, простих громадян, які опинились між декількох потоків вогню і реального, і емоційного, і політичного. Важко дорослим, а ще гірше дітям. Як захистити їх? Як мінімізувати страшний чорний слід війни в душі?
Можна було б перемовчати, оминути цю страшну тему в розмові з дітьми, пересидіти лихий момент день, два, переключивши їх від жахливих реалій життя на звичні для них мультяшні страхи, але рахунок вже пішов не на дні, а на тижні. На весь час не сховаєшся. Жити треба. Йдеться не про дрібні неприємності окремих сімей – у тривозі, очікуванні великої біди, в ситуації жорсткої інформаційної плутанини живуть цілі міста і села. Тема війни – основне, про що говорять сьогодні дорослі. Це не можуть не відчувати діти, не можуть не переживати таку ж, а то й ще більшу тривогу. Вони не лише переживають. Діти виносять з неї уроки. Тільки які?
К.К. Продовжу думку Наталії Василівни щодо тривоги в очікуванні великої біди з боку дорослих. Цей стан як підсвідомо, так і, на жаль, свідомо передається дітям. У містах, де відбуваються воєнні події, майже не працюють дитячі садки. Якщо в батьків ще є робота, то дітлахи залишаються вдома самі зі своїми страхами, тривогами, але вони вже не мультяшні, а справжні…
Одна матуся ходила сусідами і просила віднайти ведмедика, щоб завітав до її донечки (4 роки, Даринка), тому що її Ведмедик залишився в садочку і зі слів дівчинки, можливо вже загинув. Такого самого не знайшлося, прийшлося іншому ведмедику передавати вітання Даринці та запевняти, що її Ведмедик живий і здоровий. Можна тільки вклонитися матусі за винахідливість і бажання допомогти дитині пережити сум і тривогу.
К. Ви якось вивчали, що думають діти про воєнні епізоди, не хочеться говорити про війну?
К.К. Зазначу, що прикладів забагато. Одна справа, коли вивчаєш проблему в експериментальній роботі, зовсім інша – життя як воно є…
Наведу приклад свідомого фотографування дітей на фоні барикад, блок-постів, у балаклавах, із реальною зброєю в руках. Попит породжує пропозиції. Фотостудії пропонують навіть фотосесії «Military children». І ось уже Інтернет-ресурси завантажено фотографіями малюків у воєнній амуніції, нібито поранених, із гвинтівками часів війни початку 20 століття, а іноді - навіть на фоні справжніх гранатометів і броньованих машин.
Ви тільки вслухайтесь у слова: «барикади», «балаклави»… Це сучасне активне мовлення наших дошкільників! «Балаклава» - це слово є вже першим у пошукових системах (маска, головний убір), і лише потім – Балаклава – населений пункт у Криму…
Батьки отримують неабияке задоволення від викладання таких фото у соціальних мережах із коментарями щодо місця зйомки. А дитина? У дітей – мінімум − формується скривлене сприйняття добра і зла. Чи цього замало?
Хочеться вже не говорити, а кричати батькам: «Зупиніться! Усе минеться. Але що будете робити потім із дитиною, яка перелякана вашим ставленням до війни, яка бачила вашу зухвалість, коли давали в руки хлопчику справжню зброю, якій нестрашно наблизитися до людського горя і смерті без включення душі, як сторонньому свідку?».
Є ще один факт сьогодення, який не можна оминути. Це залучення жінок і дітей у якості «живого кордону» між сторонами, які воюють. Я зараз не про людину, яка запропонувала це робити ще під час анексії Криму. Йдеться про жінок, які свідомо за гроші або за ідею виводять дітей до «живого кордону». Але ж вони не тільки виконують роль бар’єра, із-за спин дітей і жінок стріляють по живим людям, і ці люди гинуть на очах цього «живого кордону». Це бачать не тільки дорослі, це бачать ДІТИ! Вони навіть опосередковано беруть у цьому участь. Це – дійсно страшно. У дітей, які знаходяться на територіях воєнних дій, виформовується своє ставлення до життя і смерті… Про яке ми навіть боїмося думати – нівелюється ціна життя…
Н.Г. Також хочу подати декілька замальовок, які засвідчують, що діти по-різному відпечатують у своїй свідомості ці трагічні моменти. До речі, можна умовно виокремити декілька типів сприйняття війни:
А)«Це не про мене, не хочу про це слухати – мені байдуже»;
Б)«Від дорослих я знаю, що війна – велика біда − мені страшно»;
В)«Цікаво, що буде, що корисного для себе з цього можна одержати – мені цікаво».
Г) «Боженька, врятуй мене, я так хочу жити, хочу піти до дитячого садочка!» − це моя війна.
Один із знайомих хлопчиків, якого за погану поведінку, можливо частенько лякали, мовляв, прийде… і ось тобі буде, видно саме так уявляв собі того, хто прийде як справедлива кара. І коли дитина побачила вочевидь страшенних людей у чорному зі зброєю, у чорних наліпках на обличчях, вирішила, що час розплати настав: «Скажи їм, що я більше не буду погано себе вести. Нехай вони уходять!» − ридала дитина до вечора. Для маленького пасажира потяга, який на станції зустрічали такі ж страшні військові зі зброєю, собаками і в чорних масках, − поява цих людей стала таким стресом, що дитина кинулась назад у вагон, голосячи: «Мамо, я не хочу вмирати! Закрий мене, спаси, це вже війна?».
А для когось дії агресорів стали прикладом для наслідування. Весь світ облетіли кадри майдану, на яких видно хлопчика років дев’яти із шкільним рюкзаком за спиною, який піднімає з землі каменюку і кидає у людину! На обличчі немає ненависті, просто цікавість. Така реакція – страшніше-страшного! На жаль, ми поки що цього не усвідомлюємо до кінця. Дехто вбачає в цьому прояв патріотизму (до речі, значення цього терміну спаплюжили остаточно). Не згодні. Перш за все, це прояв лютої безглуздої руйнівної ненависті, агресії, за наслідки якої ніхто відповідальності не понесе. Тільки уявіть собі, які уроки винесе дитина з цього епізоду свого життя!!! Ще більш безобразною аналогічна сцена проявилась в історії з трирічним хлопчиком, який щиро жалівся виховательці: «Ми вчора з татом і мамою ходили гуляти в парк, де барикади. Тато і мама кидали в міліціонера камінням, а мені не дозволили!». Як бачимо, дорослі не рідко самі культивують або попускають ненависть, яка незалежно від того, на кого вона спрямована, сіє в душу дитину жахливе зерно. Ми зараз не говоримо про політичні симпатії, проте включати дітей у сцену диких шаманських стрибків з прокльонами іншої нації, схвалювати й підтримувати хорові вигуки антилюдських лозунгів – означає сприяти розвитку в дітях таких нахилів і якостей, які не можуть бути сумісними з гуманізмом, милосердям, добром. Сьогодні без жодної власної думки, просто з цікавості, дитяча ручка з каменюкою піднялась на іншу людину, завтра вона може піднятися на кожного з нас.
Більшість дітей перелякана новинами з інформаційних каналів, як п’ятирічна Настуся, без кінця запитує одне і те саме: «Це вже війна? Всі помруть?», потім повертається до діда і благаючим голосом, склавши не по-дитячому ручки: «Діду, ти такий розумний, а я ще така молода! Я так не хочу вмирати! Придумай що-небудь!!!». Страх – найпоширеніша реакція дітей, яку можна спостерігати. Хлопчики щось бурхливо обговорювали подалі, від їхньої купки рішуче відходить Дмитрик, іде до мене, затуливши вуха. Питаю, що трапилось. Відповідає: «Не можу чути більше про війну. Там смерть, а мені дуже страшно!»
Але багато дітей, які рано подорослішали, змогли скласти свою картинку, сформувати свою власну позицію. Так, нещодавно, збираючись на мітинг і пояснивши дітям смисл цього багатолюдного зібрання, запитала в них, що б вони хотіли б, щоб я переказала там людям. І почула: «Скажи, щоб вимкнули війну. Страшно жити на білому світі!» (Дмитрик Ц.), «Скажи, щоб розігнали барикаду, бо мене бабуня не пускає у бібліотеку» (Дмитрик К.), «Я боюсь цих барикад. Там такий майданчик, іграшок багато, а підійти страшно. Бабуся також боїться» (Даша), «Скажи їм, що неможна знімати на телефон, як убивають людину. Треба зупинити вбивство, а не стояти і дивитися. Це погано» (Влад).
Серед сюжетно-рольових ігор дітей останнім часом поширюється гра у війну з елементами жорстоких вбивств, причому діти націлено обирають свою роль: «Буду майданістом!», «Я – за правосєків», «Я Беркутом не хочу, їх побили». А як реагувати на малюнки, заповнені танками, убитими і залитими кров’ю головоногами?
К. Як ви вважаєте, про що треба говорити з дітьми в цій ситуації? Адже серед батьків дітей можуть бути представники різних політичних поглядів. І що тепер, на вашу думку, стає пріоритетним у вихованні дітей?
Н.Г. На жаль, все, що зараз відбувається в соціальному вихованні дітей, в більшості своїй націлено на руйнування, а не на створення, що є символом продовження життя. Ми сьогодні в результаті багатомісячних суспільно-політичних подій вже маємо покоління дітей-підлітків, стартовими для дорослого життя в яких стало переконання «РУЙНУЙ, І НІЧОГО ТОБІ ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ». Якщо попустити виховний процес з сьогоднішніми дошкільнятами, буде ще більша біда. На мою думку, має бути добре спланована системна робота, основними лініями якої можуть бути наступні:
- Лінія милосердя. У будь-який скрутний час, коли починають хитатися соціальні й правові основі суспільства, і в багатьох людей можливим стає стан паніки, ступору «Що робити? Що з нами буде?», дуже важливо переорієнтувати емоції в інше, більш продуктивне русло, нагадуючи собі, що навколо є багато тих, кому ще гірше за нас, хто потребує реальної допомоги, уваги, турботи.
Пригадалася картинка останнього місяця. У моєму рідному місті сталося так, що на заваленій безобразними барикадами центральній площі перед міськвиконкомом приголомшені вихрем революційних подій міські голуби, яких у кращі часи щоденно годували мами з малюками, залишилися без турботи. Зрозуміло, жодних мам з малюками – ознак мирного життя – а всім іншим – не до птахів. І ви б бачили, як просвітліли обличчя абсолютно у всіх, хто став свідком того, як старенька крихітна жіночка прийшла на площу з торбочкою зерна, і як радісно її оточили голодні птахи. Я бачила це по обличчях, світлих, як раніше, посмішках…. Зовсім чужим людям навіть захотілося стати ближче один до одного фізично. Перехожі призупинили свій хід і просто мовчки стояли майже поруч і просто дивились на голубів. Знаєте, якою була перша думка особисто в мене: «Кому б також щось зробити гарне?».
Правильно зорієнтовані дорослими діти в цілому дуже добре відгукуються на допомогу іншому, виявляють готовність до милосердних вчинків і проявів. Тож наше завдання забезпечити їм та їхнім батькам поле для добродіяння.
- Лінія життєвої безпеки і захисту себе і своїх близьких. Обставини буденного життя в майже воєнних умовах максимально вимагають від людей зібраності й уваги. Діти першими мають бути ознайомлені з правилами життя в умовах воєнного часу. Дійсно, певні скидки на вік все ж таки повинні бути зроблені. Але що стосується «свідомих» дітей, неправильно, намагаючись захистити їх від зайвих переживань, брехати, що «люди в чорних масках – це така гра, театр; вони просто хочуть налякати іменинника»; що навалені барикади, загромадження – «будиночки для бомжів» і таке інше. Неприпустимим є надмірене залякування, проте дитина без зайвого драматизування має бути готовою справитися з будь-якою складною ситуацією: швидко перейти вулицю, не підходити до небезпечного кута, триматися за руку тощо. Варто регулярно обговорювати з дітьми способи дій у різноманітних ситуаціях: «Якщо…, то…», коментуючи переваги і недоліки кожного із запропонованих варіантів. Вихователь чи інший дорослий, спокійно зауваживши, що іноді так буває в житті, має зосередитися на тому, чому саме так, а не по-іншому треба вчиняти, діяти; якими можуть бути наслідки порушення правил.
К.К. Додам, що лінію життєвої безпеки і захисту себе і своїх близьких у непередбачених обставинах слід реалізовувати практично. Ми вже нікуди не подінемося від того, що нам нав’язано з боку колись дружньої держави. Ми, дорослі, повинні пам’ятати, що жах і протиприродність війни залишається травмою, яку страшно згадувати учасникам подій. Тому безпека і захист дітей і себе - наріжний камінь реалій сьогоднішньої України. Як би це не різало слух, але необхідно проводити практичні заняття як із батьками (родинами), так і з дітьми щодо дій у випадку екстремальної ситуації, яка може трапитися в будь-який момент. І це вже справа не тільки сьогодення, це справа майбутнього.
- Лінія моральності. Мораль завжди становила фундамент, основу особистісної і суспільної зрілості. Стрижень моральності – у збереженні власної гідності і повазі до гідності іншої людини. Ця двовекторність має проходити червоною стрічкою крізь весь виховний процес. Особливо актуальність цього напряму зростає в ситуаціях суспільних конфліктів. Тим більше, що, на жаль, дорослі надають і по телевізору, і в реальному житті численні приклади значимості диких законів лісу: що сила існує не для захисту слабшого, а для остаточної перемоги над ним (добити); що можна не рахуватися з інтересами інших (головне – чого жадаю я), лобіюючи свої особисті інтереси; що мої бажання мають виконуватися миттєво і без огляду на загальну ситуацію (все і тепер), що правий той, хто озброєний і т.ін.
К.К. Зазвичай моральність розуміємо дуже широко. Це й терпимість і толерантність не тільки зовнішня (до мови, віросповідання, кольору шкіри тощо), ще й внутрішня. Маю на увазі прийняття іншої думки, іншого погляду на звичні речі. І це не той діалог, коли ми навчаємо дитину діалогічного мовлення. Це вміння вести діалог із тим, хто думає по-іншому, уміння добирати аргументи, доводити свою думку, не виходячи за межі мовленнєвого етикету. Цей напрямок також є надзвичайно важливим, і умови дошкільного закладу надають нам широкий спектр можливостей щодо навчання дітей правил мирного, безконфліктного співіснування, розвитку здатності чути і розуміти Іншого.
Н.Г. Наступна лінія − правового і громадянського виховання, в напрямі розуміння меж власної свободи серед свобод інших людей.
Ми самі незчулися, як трапилося так, що з життя в нормальній державі дуже швидко скотилися в безлад, у якому з нікуди виявилося раптом стільки людей, які вирішили, що закон – це вони самі, що для здійснення своїх найсміливіших мрій (машина, гроші, майно і т.п.) не треба чекати, страждати і напрягатися. Достатньо зброї і наглості, а ще закрити обличчя (може, щоб не так було соромно: навіть найгірші не можуть не усвідомлювати, що вони роблять зло) – і все миттю буде твоїм. Можна лише пожаліти наших дітей, дитячі враження яких будуть наповнені і такими прикладами також. Ми не можемо «вимкнути» дитині життя тільки тому, що в ньому стало багато негативу, не можемо одягати їй шори під час руху по вулиці, проте ми можемо розмовляти з дітьми про права і обов’язки людини, про межі свободи, які закінчуються там, де починаються межі свободи іншої людини. Ми маємо переконати дітей у тому, що життя – найвища цінність, і не менша цінність – гідність людини. Не можна в жодному разі знищувати ні одне, ні друге. Треба зробити все можливе, щоб допомогти дитині берегти свою гідність, цінувати своє життя, життя і свободу іншої людини. Розумію, що нам, педагогам, батькам, передусім треба навчитися самим формулювати ті думки, які ми хочемо донести до наших дітей, важливо самим визначитися, де ти в цих страшних подіях, щоб стати опорою нашим малюкам.
К.К. Збережемо наших дітей – збережемо майбутнє України! |
